Как умру так заховайте

неповний чистовий автограф (рядки 1 — 15), відокремлений від невідомої збірки середини 40-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 12);

чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 13);

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 106 — 106 звор.);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, с. 15).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф у рукописній збірці «Три літа» датовано: «25 декабря 1845, в Переяслові».

Датується за цим автографом: 25 грудня 1845 р., Переяслав.

Первісний автограф не відомий. У 1845 чи у першій половині 1846 р. Шевченко переписав текст поезії під № 5 до збірки своїх творів після уривка з поеми «Гамалія»; збереглася лише частина автографа «Як умру, то поховайте. » — рядки 1 — 15 (ІЛ, ф. 1, № 12). Приблизно у цей же час Шевченко записує повний текст «Як умру, то поховайте. » на окремому аркуші, на іншому боці якого записаний текст 149 псалма («Давидові псалми»), помилково зазначивши його під № 199 (ІЛ, ф. 1, № 13). На місці /751/ рядка 16, спочатку позначеного лише крапками, Шевченко невдовзі вписав слова «Я не знаю. », а потім, іншим разом, заповнив його до кінця: «Я не знаю Бога».

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», текст якої остаточний.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш нелегально поширюється у рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список «Як умру, то поховайте. » відібрано у В. М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 13). Список, хоч і не безпосередньо, походить від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1966. — С. 114 — 126); рядок 16 («Я не знаю Бога») у списку випущено. В. М. Білозерський близько 18 липня 1846 р. переписав уривок початку вірша (рядки 1 — 8) для свого брата М. М. Білозерського (на звороті аркуша, на якому записано уривок з «Чорної ради» П. О. Куліша і зроблено позначку рукою М. М. Білозерського: «Из „Черной Рады“ брат Василий мне выписал» (ІР НБУВ, I, 28642, арк. 1). Текст цього уривка ідентичний рядкам 1 — 8 повного списку «Як умру, то поховайте. », що належав В. М. Білозерському (звідки уривок, імовірно, й виписано).

Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, вірш переписали з невідомих списків О. М. Бодянський (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 307 звор.), М. О. Максимович (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 38 звор. — 39); твір переписано невідомою рукою в збірнику П. Куліша й Ганни Барвінок (ІРЛІ, ф. 3, оп. 19, № 70, арк. 27 — 27 звор.).

З невстановленого списку, як видно, неякісного, наприкінці 50-х років XIX ст. вірш переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 15). Переглядаючи список після повернення із заслання, Шевченко вніс виправлення у рядки 7, 16, 20.

Вірш уперше опубліковано під назвою «Думка» у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 18), ймовірно, за списком П. Куліша, тепер не відомим. Рядок 16 тут пропущено, текст містить ранній варіант рядка 13 («Все покину і полечу»); неправильно прочитано слова у рядках 6, 9, 17.

Твір продовжували переписувати й після повернення Шевченка із заслання. За першодруком виконано списки: на вклейці до примірника «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 96); у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 279), у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 268 — 268 звор.). За невідомими джерелами виконано списки у рукописних «Кобзарях» 1861 (ІР НБУВ, I, 1869, арк. 10 — 10 звор.) та (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 287 — 290); у рукописному «Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 16 звор. — 17 звор., криптонім власника: А. V.); другий з двох списків у збірнику О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 311 звор. — 312).

Рядки 1 — 8 вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 666, під редакційною назвою «Заповіт», яка надалі стала традиційною, і з різночитанням у рядку 7: «Були видні, було чути». Повний текст вперше надруковано у львівському журналі «Мета» (1863. — № 4. — С. 273 — 274) під /752/ назвою «Завіщаніє» з відмінами у 7 («Були видні, було чути»), 13 («Все покину і полечу») рядках, цей текст передруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 215. За текстом автографа рукописної збірки «Три літа» вірш вперше надруковано у виданні: Кобзарь / За ред. В. Доманицького. — СПб., 1907. — С. 283.

Поезією «Як умру, то поховайте. » завершується плідна Шевченкова осінь 1845 р. У змісті твору виявилася світоглядна й творча зрілість поета. Тут Шевченко використав відомий з тривалої літературної традиції (Горацій, Й.-В. Ґете, П.-Ж. Беранже, Г. Р. Державін, О. С. Пушкін) жанр «пам’ятника» — поетичного заповіту й створив поезію нового, власне шевченківського жанру — заповіт-гімн.

З кінця 60-х років розпочалися спроби покласти твір на музику. У 1868 р. у Львові до шевченківських свят написали свої варіанти музики до твору М. Лисенко та М. Вербицький. Всенародної популярності набула мелодія, написана на початку 70-х років полтавським аматором музики й хорового співу Г. П. Гладким, — саме на цю мелодію «Заповіт» співається під час урочистостей як неофіційний, але всенародний гімн. Гармонізували цю мелодію для різного складу хорів композитори К. Стеценко, О. Кошиць, Л. Ревуцький, А. Спендіаров, Я. Степовий та ін. — було створено понад двадцять гармонізацій; на цей текст написано й твори великих музичних форм — кантати С. Людкевича, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, симфонічну поему Р. Глієра тощо (Цалай-Якименко О. С. «Заповіт» Т. Г. Шевченка — народна революційна пісня // Народна творчість та етнографія. — 1963. — № 1. — С. 3 — 11).

Вірш перекладено багатьма мовами світу («Тарас Шевченко: „Заповіт“ мовами народів світу» / Упор. Б. Хоменко. — К., 1989).

Источник

Тарас Шевченко — Завещание (Как умру, похороните): Стих

Как умру, похороните
На Украйне милой,
Посреди широкой степи
Выройте могилу,

Чтоб лежать мне на кургане,
Над рекой могучей,
Чтобы слышать, как бушует
Старый Днепр под кручей.

И когда с полей Украйны
Кровь врагов постылых
Понесет он… вот тогда я
Встану из могилы —

Подымусь я и достигну
Божьего порога,
Помолюся… А покуда
Я не знаю Бога.

Схороните и вставайте,
Цепи разорвите,
Злою вражескою кровью
Волю окропите.

И меня в семье великой,
В семье вольной, новой,
Не забудьте — помяните
Добрым тихим словом.

Перевод с украинского на русский Александра Твардовского

Читать похожие стихи:

Перевод Александра Трушина 2018 г.

В смертный час меня оставьте
На холме высоком –
На любимой Украине
Во поле широком.

Чтобы видеть нив раздолье,
Ширь Днепра и кручи,
Чтобы слышать непокорный
Рев его могучий.

Пусть он смоет с Украины
Кровь врага и вора
В сине море! – Вот тогда я
Всё – поля и горы –

Всё покину, и приду я
К Божьему порогу…
Помолюсь… А без Свободы
Нет пути мне к Богу.

Схоронив меня, восстаньте –
Путы разорвите,
Ненавистной вражьей кровью
Волю окропите.

И меня в семье единой,
В братстве вольном, новом
Не забудьте! – Помяните
Добрым, тихим словом.

Источник

Тарас Шевченко

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу…отойді я
І лани і гори –
Все покину і полину
До самого бога
Молитися…а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

25 декабря 1845
в Переяславі

ЗАВЕЩАНИЕ
Перевод Анатолий Дмитриевич Гаврючков
(апрель 2010 г.)

Как умру, похороните
Меня на могиле,
Посреди степи широкой,
В милой Украине,
Чтоб бескрайние поля,
Днепр и обрывы
Было видно, было слышно,
Как ревет родимый.
Как начнет нести с любимой,
нашей Украины,
В море синее рекою
Кровь врагов побитых…вот тогда,
скажу я вам,
И поля, и горы –
Все покину, устремившись
В небо, прямо к богу,
Чтоб молиться… а пока
Я не знаю бога.
Погребите и вставайте,
Кандалы порвите,
Злою вражескою кровью
Волю окропите.
И меня в семье великой,
В семье вольной, новой,
Не забудьте помянуть
Не злым тихим словом.

25 декабря 1845,
в Переяславе

13 липня 1858,
С.-Петербург

Перевод Анатолий Дмитриевич Гаврючков
(апрель 2010 г.)

На поле крепостном пшеницу жала,
Устала; но не отдыхать
Пошла в снопы, поковыляла
Сыночку Ване кушать дать.
Дитя в пеленочках рыдало
В прохладном месте за снопом.
Тихонько сказку рассказала, поесть дала
И приласкала; и ненароком вдруг сама
Над сыном сидя, задремала.
И снится ей тот сын Иван
Красивый очень, и богатый,
Не одинокий, а женатый
На вольной, кажется, ведь сам
Уже не крепостной, на воле;
И на своем веселом поле
Свою уже пшеницу жнут,
А детки им обед несут,
И улыбнулась бедолага
Проснулась – и растаял сон…
На сына глянула, взяла,
Запеленала; и пошла,
На поле вновь пшеницу жать,
Чтоб норму пана выполнять.

Источник

Войдите в ОК

Как умру, похороните
На Украине милой.
Посреди широкой степи
Выройте могилу,
Чтоб лежать мне на кургане.

Над рекой могучей,
Чтобы слышать, как бушует
Старый Днепр под кручей.

И когда с полей Украины
Кровь врагов постылых
Понесет он. вот тогда я
Встану из могилы
— Подымусь я и достигну
Божьего порога, Помолюся.
А покуда Я не знаю бога.

Схороните и вставайте,
Цепи разорвите,
Злою вражескою кровью
Волю окропите.

Тара́с Григо́рьевич Шевче́нко — украинский поэт. Известен также как художник, прозаик, этнограф и революционер-демократ.

Родился: 9 марта 1814 г., Моринцы, Украина

Умер: 10 марта 1861 г., Санкт-Петербург, Россия

Образование: Императорская Академия художеств

Место захоронения: Чернеча гора

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися… а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

25 декабря 1845, в Переяславі

«І виріс я на чужині. «

І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається – кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна…
Аж бачу, там тілько добро,
Де нас нема. В лиху годину
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село…
У те, де мати повивала
Мене малого і вночі
На свічку богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину… Добре, мамо,
Що ти зарані спать лягла,
А то б ти бога прокляла
За мій талан.

Не завидуй багатому

Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
А молоді як зійдуться,
Та любо, та тихо,
Як у раї,— а дивишся:
Ворушиться лихо.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Минають дні, минають ночі

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої! злої!

Источник